Лист тобі, …

Привіт.

Якщо ти тут, значить всередині можливо з’явилося тихе «щось не так» — у стосунках з собою чи зі світом. А можливо «щось не так» вже звучить досить голосно і потребує негайної відповіді. Я рада, що ти тут.

Можливо, ти застряг(-ла) у стосунках, з яких дуже хочеться вийти, але страшно. Страшно залишитися самій(-му), страшно зробити крок, страшно знову помилитися. І ти ніби ходиш по колу: сварка — примирення — провина — знову біль.

Можливо, ти живеш у стосунках, де наче немає прямого звинувачення, але всередині постійно боляче. Ти чуєш на свою адресу тонкі колючі фрази — і водночас ловиш себе на думці: «Може, це я надто чутлива(-ий)? Може, проблема в мені?».

Можливо, ти майже не відчуваєш своїх кордонів. Легше погодитись, ніж сказати «ні». Легше терпіти, ніж пояснювати, чому тобі боляче. Легше рятувати інших, ніж запитати себе: «А я як?».

Можливо, у твоїй історії є досвід, про який ти мало кому розповідаєш. Ззовні ти «тримаєшся», працюєш, щось робиш, жартуєші наче живеш. А всередині — флешбеки, напруга в тілі, недовіра, відчуття, що з тобою «щось не так». Але сором змушує мовчати.

Можливо, ти просто дуже втомився(-лась). Немає сил ні на роботу, ні на стосунки, ні на мрії. Все ніби «нормально», але смаку в житті мало. Хочеться лягти й нічого не робити, а в голові голос: «Зберися, іншим ще важче».

Коли ти не хочеш повторювати сценарії своєї родини, але помічаєш, що все одно «скочуєшся» в знайоме: або злипання, або віддалення, або роль «зручної(-го)». Ти хочеш тепла й близькості без втрати себе.

І ці питання: хто я? навіщо я? про що я? з ким? Для чого? І ця відповідь: не знаю, але наче живу не своє життя.

А, можливо, навпаки ти інколи лякаєшся себе.

Ти зриваєшся на крик, кажеш різкі слова, принижуєш, контролюєш, читаєш переписки, ставиш ультиматуми. Після цього тобі соромно й боляче, ти обіцяєш собі: «Більше так не зроблю», — а потім все повторюється.

Можливо, ти дуже боїшся стати схожим(-ою) на тих, хто ранив тебе.Ти пам’ятаєш, як із тобою говорили в дитинстві, як знецінювали, критикували, соромили. І одного дня ловиш себе на тому, що говориш майже тими ж словами зі своїми дітьми, партнером, близькими.

Можливо, ти звик(-ла), що все має бути «по‑твоєму». Ти важко переносиш чужі «інакше»: іншу думку, інший стиль, інший темп. Тоді з’являються контроль, претензії, моралі, підколки, сарказм. Ззовні це виглядає як жорсткість, а всередині за цим можуть стояти страх хаосу, покинутості, безпорадності, які ти не звик(-ла) показувати.

Можливо, тобі дуже складно визнавати свою частку відповідальності. І легше сказати: «Це вони довели», «якби не він/вона, я б так не реагував(-ла)», ніж зупинитися й подивитися на себе. Але десь глибоко ти відчуваєш: щось у цій історії про мене теж, і мені боляче від того, як я можу поводитися з тими, хто мені дорогий.

На наших зустрічах не треба бути «правильною(-им)» чи «зручною(-им)».

Не треба готувати красиву історію або одразу формулювати «запит». Можна прийти просто з фразою: «Мені погано, я не розумію, що зі мною», — і з цього ми вже можемо починати. А потім ми будемо разом досліджувати де й як у твоєму житті порушували внутрішню недоторканість, чому ти звикла(-к) терпіти, хоча давно болить і які в тебе є ресурси, навіть якщо зараз здається, що їх немає.

Ми будемо шукати не «ідеальну версію тебе», а живу, справжню людину — з різними почуттями, правом на помилку, слабкість, радість, відпочинок.
У твоєму темпі, з повагою до твоїх меж і досвіду.

З повагою,